Читати книгу - "Ходіння Туди і Назад"

щось відповісти на запитання, щоб не видатися дурепою.

− Звісно, я читала «Подорож…». Книжка дуже класна. − І тут я вирішила схитрувати. Якщо в Тетяни лишалися якісь сумніви стосовно моєї причетності до її книжки, то я маю цілком їх розвіяти. − Але мушу вам дещо сказати. Як ви, мабуть, помітили з мого вигляду, я теж нещодавно перенесла важку травму. Навіть більше − я була в комі…

Після цих слів Оленка охнула. Вона ж то знала, що зі мною сталося щось жахливе, але без таких моторошних подробиць.

− Так, так. Була. Проте до фантастичної країни митців не потрапляла, не бачила також тунелю, у кінці якого обов’язково має бути світло. Я пережила кому, і, мабуть, саме тому мене так зацікавила ваша книжка, тому я вирішила піти на презентацію. Хотілося побачити людину, яка пише про близьке тобі. А те, що в мене шрам, як у героїні, і травмована нога, то це цікавий збіг. Хоча й не дивний. Люди після таких аварій часто мають схожі травми.

Письменниця мовчала, бо я ніби відповідала на всі її невисловлені запитання. Я здогадувалася, що саме для цього вона й почала нашу розмову. Отже, від нашої першої зустрічі вона не раз думала про все це.

− А ваша зачіска?

Тут я вже вирішила збрехати:

− О, цим я маю завдячувати саме вам, Тетяно. − І для переконливості всміхнулася. − Це ви підкинули мені ідею підстригти гривку так, щоб вона бодай трохи маскувала шрам. Та, мабуть, у вашої героїні він не такий потворний, тож вона його приховала краще.

− Узагалі-то, я на цьому не акцентувала… − Дівчина, здається, почала мені вірити, тому трохи заспокоїлася. Це тішило. Моя брехня пішла на благо.

− Так, я помітила, − відповіла я.

Поки ми спілкувалися, Оленка, роззявивши рота, здивовано глипала то на одну, то на іншу.

− От бачите, як добре, що я вас, познайомила, − нарешті вдалося дівчині втрутитися в наш діалог. − Між іншим, можете вже перестати одна одній «викати».

− Справді, − всміхнулася Таня, і мені аж від душі відлягло. − Давай, Юлю, на «ти».

Отак ми й познайомилися з моєю реципієнткою. Вона виявилася досить хорошою дівчиною. І за інших обставин я б, мабуть, знайшла в ній не просто добру приятельку, а й щиру подругу. Та зараз не могла цього зробити. Я боялася, що, взнавши мене ближче, дівчина могла засумніватися у тій версії, яку я щойно їй так успішно впарила і яка була вигідною для нас обох, для нашого спокою. Однак Таня сама загорілася бажанням зі мною подружитися, про що я, правда, довідалася пізніше, після того, як нам удалося (нарешті!) поспілкуватися з Денисом.

Вони стояли біля стелажів із книжками й зацікавлено спостерігали за відвідувачами. Овва! Ця Книгарня − таки скарб. Он скільки своїх тут уже побачили. Але найбільше їх здивував, а може, і налякав гурт людей біля столу. Вони палко про щось сперечалася. Це ж треба! Тут і Лія, і Денис, і Тетяна, і навіть Оленка, Читачка. Але найбільше Метра з Оксентієм насторожила зустріч Альданової з Таміргазіною. І хоч дівчата спілкувалися цілком невимушено й між ними не було й натяку на якусь напругу, чоловіки розуміли − їхнє спілкування може бути небезпечним.

Спочатку мандрівники сюди не збиралися, та в останню мить щось ніби саме їх потягло, і вони таки відвідали Книгарню.

Перед цим вони вже побувати в студії звукозапису, де працював Світозар зі своїми «Синіми вовками». Хлопець − донор Мирон аніскілечки не перебільшував − дуже натхненно творив просто там. Він невтомно вносив якісь правки в уже створені мелодії, щось придумував на ходу…

− Ні, я в такі дива не вірю, − сказав Оксентій, коли вони вже покинули студію, − але мені таки здалося, що він робить це сам. Як таке може бути?

Метр мовчав. Він не знав, що відповісти. Схожі думки були і в нього. Але ж це нонсенс!

Світозар − талановитий реципієнт. Але ж він лише реципієнт! Колись хлопець добре себе зарекомендував, його помітили й вирішили приставити до нього донора з Країни, та сам він до рівня донора не доріс, тому мав залишитися в Реальності.

Стоп!

Метрові раптом стрельнула крамольна думка. Вона була неймовірна, проте з огляду на ці події лише вона й могла все пояснити. Де та межа, яка дає їм, краянам, зрозуміти, що один митець досяг рівня стати донором, а інший − ні? Як вони доходять висновку, що цього індивіда слід залишити, а цьому час впадати в кому й вирушати до них? А якщо припустити, що система іноді може давати збої і хтось, замість того, щоб потрапити в Країну, таки залишається з якихось незрозумілих причин у Реальності? Він набуває статусу реципієнта, але фактично залишається донором, бо це його справжнє покликання. Він пише під диктовку, але ж може творити й сам. І що, коли він таки починає це робити? Що, коли така людина стає універсальним солдатом: і приймає чужі послання, і водночас спокійно та не гірше робить свої?

Такі жахливі думки підтверджував і той факт, що останнім часом щось не пускало талановитих митців до Країни. Метра це лякало, та досі він жодного разу не замислювався про те, що ж відбувається з такими людьми далі. Ось, наприклад, той хлопець із парку, свідками автокатастрофи з яким вони стали з Камілою. Що з ним станеться після аварії? Адже він не потрапив у Нічгород, де йому й місце. І навряд чи юнак перестане творити, бо він природжений митець, він − по суті своїй − донор. Тому він таки творитиме далі. Тут. А це жахливо, бо перевертає дійсність, це руйнує всі закони існування мистецтва.

І хто знає: може, цей процес триває вже давно, просто вони його не помічали? Може, по землі ходить безліч таких, як він, і Світозар − один із небагатьох, хто, будучи реципієнтом, спокійнісінько здатен творити самостійно.

− Ти знаєш, про що це може свідчити? − запитав Оксентій, коли Метр висловив йому всі свої сумніви.

− Озвуч.

− Про те, що з’явилася якась сила, яка хоче знищити Країну. Адже коли люди тут, у Реальності, і самі можуть творити, − писати, малювати, музикувати, − то навіщо тоді ми? Який сенс нашого існування?

Метр зблід. Навіть у найстрашніших кошмарах він не міг собі такого уявити. Але дідусь був правий − тільки так можна було пояснити